Фаза I
Росія поглинала Кавказ упродовж довгого століття: Грузію анексовано з 1801 року, перські ханства Східного Кавказу — зокрема Карабах, Ериван і Нахчиван — поступилися за договорами 1813 і 1828 років, а гірський Північний Кавказ було завойовано лише після десятиліть війни проти імамату Шаміля, що завершилася 1859 року в Чечні та Дагестані і 1864 року вигнанням більшої частини черкеського населення до Османської імперії.
Фаза II
Перша світова війна зруйнувала імперський порядок.
Фаза III
Радянська національна політика накреслила мапу, за яку регіон воює досі.
Фаза IV
Гласність дала відкладеним питанням заговорити.
Фаза V
Одночасно тривали три війни.
Фаза VI
Власна південна війна Росії йшла іншою колією.
Фаза VII
Поки трималися перемир’я, регіон набув своєї економічної геометрії.
Фаза VIII
У серпні 2008 року, після місяців ескалації та обстрілів навколо Цхінвалі, спроба Грузії повернути Південну Осетію наштовхнулася на підготовлене російське контрвторгнення, яке за п’ять днів сягнуло вглиб неспірної території Грузії.
Фаза IX
Десятиліття між війнами було тихішим, але не тихим.
Фаза X
27 вересня 2020 року Азербайджан розпочав повномасштабний наступ.
Фаза XI
Вторгнення Росії в Україну поглинуло увагу й довіру до гаранта, і Баку скористався цим вікном.
Фаза XII
Коли питання поля бою було вирішено на користь Баку, регіон перейшов до паперів.
Росія поглинала Кавказ упродовж довгого століття: Грузію анексовано з 1801 року, перські ханства Східного Кавказу — зокрема Карабах, Ериван і Нахчиван — поступилися за договорами 1813 і 1828 років, а гірський Північний Кавказ було завойовано лише після десятиліть війни проти імамату Шаміля, що завершилася 1859 року в Чечні та Дагестані і 1864 року вигнанням більшої частини черкеського населення до Османської імперії. Імперське управління потім наклало на і без того змішаний регіон нові кордони, нафтовий бум у Баку та великі переміщення населення — а крах імперії 1905 року спричинив перше масове вірмено-азербайджанське міжобщинне насильство в тих самих містах, які знову палатимуть у 1988–90 роках.
Кожен пізніший конфлікт у цьому модулі проходить лініями, прокладеними в імперське століття: які громади де жили, які були переселені чи вигнані і як метрополія керувала відмінностями. Північний Кавказ увійшов до складу Росії через завоювання ще на живій пам’яті 1917 року — факт, який Чечня відображала впродовж усього двадцятого століття.
Перша світова війна зруйнувала імперський порядок. У 1915 році османський уряд здійснив геноцид свого вірменського населення — встановлений переважною вагою історичних досліджень і заперечуваний Туреччиною, — подію, яка досі стоїть за вірменським сприйняттям загроз. Коли російська влада впала, Вірменія, Азербайджан і Грузія в травні 1918 року проголосили незалежність і відразу почали воювати за змішані округи між ними: Карабах, Зангезур і Нахчиван. Червона армія поклала край цьому експерименту — Баку взято у квітні 1920 року, Єреван до грудня, Тбілісі в лютому–березні 1921 року, — а Московський і Карський договори (1921) закріпили турецько-радянський кордон, зокрема статус Нахчивану як азербайджанського ексклаву, у тій формі, яку він має досі.
Війни 1918–21 років — прямі попередники війн 1988–2023 років: ті самі округи, ті самі демографічні аргументи, те саме прагнення зовнішніх покровителів. Вони завершилися не врегулюванням, а завоюванням — тобто питання було відкладено, а не розв’язано.
Радянська національна політика накреслила мапу, за яку регіон воює досі. У липні 1921 року Кавказьке бюро партії ухвалило залишити гірський Карабах у складі Радянського Азербайджану; у 1923 році він став Нагірно-Карабаською автономною областю — автономією з вірменською більшістю всередині азербайджанської республіки, компромісом, що не задовольнив жодну зі сторін і пережив державу, яка його створила. Статус Абхазії у 1931 році знижено з договірної республіки до автономії у складі Грузії; Південна Осетія була автономною областю у складі Грузії, дзеркальною до Північної Осетії у складі Росії. У лютому 1944 року чеченський та інгуський народи повністю — разом із карачаївцями, балкарцями та іншими — було депортовано до Центральної Азії ціною величезних людських втрат, а їхню республіку ліквідовано до 1957 року. Автономії дали кожній кривді інституційну адресу; депортації дали Північному Кавказу колективну пам’ять про екзистенційну загрозу.
Радянська автономія була системою зберігання національних питань: вона водночас підтримувала їх адміністративно живими та політично замороженими. Коли центр ослаб, кожна автономія стала готовим державним проєктом — а кожен кордон між ними потенційною лінією фронту.
Гласність дала відкладеним питанням заговорити. У лютому 1988 року рада НКАО проголосувала за прохання про передання до складу Радянської Вірменії, і в Єревані та Степанакерті постали масові рухи; за кілька днів антивірменські погроми в Сумгаїті вбили десятки людей і задали насильницький шаблон конфлікту. Далі сталася втеча населення в обох напрямках — вірмен з Азербайджану, азербайджанців з Вірменії, — перемежована бакинським погромом у січні 1990 року та смертоносним втручанням радянської армії, що за ним пішло. У Грузії радянські війська у квітні 1989 року вбили дев’ятнадцять демонстрантів у Тбілісі, радикалізувавши рух за незалежність, чий власний націоналізм, своєю чергою, стривожив Абхазію та Південну Осетію. До провального серпневого путчу 1991 року війни регіону вже розгорталися в державі, яка більше не функціонувала.
Насильство передувало розпаду держави, а не навпаки: на момент юридичного розпуску СРСР переміщення та погроми вже зробили змішані міста незмішаними. Війни 1990-х років узаконили розмежування, які розпочали 1988–90 роки.
Одночасно тривали три війни. У Південній Осетії бойові дії, що почалися в січні 1991 року, завершилися Сочинською угодою в червні 1992 року та миротворчим форматом під проводом Росії. У Карабаху повномасштабна війна з початку 1992 року — зокрема вбивство сотень азербайджанських цивільних, які тікали з Ходжали в лютому, — завершилася Бішкекським перемир’ям у травні 1994 року: вірменські сили утримували колишню НКАО та сім прилеглих азербайджанських районів, а близько трьох чвертей мільйона азербайджанців було переміщено. В Абхазії війна з серпня 1992 року завершилася падінням Сухумі у вересні 1993 року та вигнанням більшої частини грузинського населення — близько 200,000–250,000 осіб. Кожне перемир’я залишило утворення де-факто, переміщене населення та роль Росії, вписану в безпекову архітектуру.
Домовленості 1990-х років були перемир’ями, а не врегулюваннями — лініями, де зупинилися бої, під управлінням тих, хто їх утримував, і під гарантією сили, що їх укладала. Усе після 2008 року — це розморожування домовленостей, які ніколи не розраховувалися на тривалість.
Власна південна війна Росії йшла іншою колією. Перша чеченська війна (1994–96) завершилася виведенням російських військ за Хасав’юртівськими угодами — фактично незалежною Чечнею, яка поринула в безлад. Друга війна, з 1999 року, за зростаючого лідерства Володимира Путіна, зруйнувала Грозний, забрала життя десятків тисяч людей і перейшла в десятиліття повстанства й тероризму, що дісталося московських театрів і, у 2004 році, школи в Беслані. Відповіддю Москви стала «чеченізація»: влада перейшла до родини Кадирових — Ахмата, убитого в 2004 році, а потім Рамзана з 2007 року — в обмін на лояльність, федеральні гроші та вільні руки. Залишки повстанства змістилися до джихадизму та Дагестану; офіційна контртерористична операція завершилася в 2009 році.
Чечня розглядається в цьому модулі як контекст владної структури, а не як активний фронт: війни завершилися, але врегулювання має особистий, а не інституційний характер. Стабільність, що залежить від домовленості однієї людини з одним президентом, — постійне питання про те, що буде після будь-кого з них.
Поки трималися перемир’я, регіон набув своєї економічної геометрії. Від каспійських родовищ до турецького та грузинського узбереж було збудовано маршрути за підтримки Заходу, що свідомо оминали і Росію, і Іран: трубопровід Баку–Супса в 1999 році, нафтопровід Баку–Тбілісі–Джейхан у 2006 році та поряд із ним Південнокавказький газопровід. Грузія стала транзитною державою; Азербайджан — енергетичною державою з доходами для переозброєння; Вірменія, яку оминув кожен маршрут, поглибила залежність від Росії та торгівлю через Іран і Грузію. Мінська група ОБСЄ посередничала щодо Карабаху без результату. Заморожені конфлікти та трубопроводи зростали разом — і війна 2008 року показала, як мало друге захищало від першого.
Коридори будували довкола конфліктів, а не крізь них — інженерна відповідь на політичну проблему. Як інженерія це спрацювало: трубопроводи качають. Як політика — ні: обхід Вірменії закріпив поділ регіону на пов’язаних переможців та ізольованого переможеного, геометрію, яку нинішня коридорна дипломатія намагається змінити на протилежну.
У серпні 2008 року, після місяців ескалації та обстрілів навколо Цхінвалі, спроба Грузії повернути Південну Осетію наштовхнулася на підготовлене російське контрвторгнення, яке за п’ять днів сягнуло вглиб неспірної території Грузії. Перемир’я за посередництва ЄС заморозило нові реалії: Росія визнала Абхазію та Південну Осетію незалежними державами, розмістила в обох гарнізони й поклала край видимості миротворчого нейтралітету; Грузія розірвала відносини з Москвою; ЄС розгорнув моніторингову місію, яку влада де-факто так і не допустила. Незалежне розслідування ЄС встановило, що Грузія розпочала наступ на Цхінвалі після тривалих провокацій, у конфлікті, до якого готувалися обидві сторони. Це була перша війна між Росією та пострадянською державою — прецедент, який згадує кожна наступна.
2008 рік перетворив два заморожені конфлікти на інструменти російської політики: визнання зробило утворення залежними, а гарнізони — лінії розмежування важелями. Він також створив прецедент — сила переглядає пострадянську мапу, — який Україна перевірить у повному масштабі.
Десятиліття між війнами було тихішим, але не тихим. Військові витрати Азербайджану, живлені нафтою, у деякі роки перевищували весь державний бюджет Вірменії; Чотириденна війна 2016 року за Карабах — найважчі бої з 1994 року — показала нові спроможності Баку та двозначне посередництво Москви. Оксамитова революція 2018 року у Вірменії привела до влади Нікола Пашиняна з внутрішнім антикорупційним мандатом, якому Москва не довіряла від початку. Грузія відбудовувалася в західному напрямку — угода про асоціацію, безвізовий режим, — тоді як її уряд «Грузинської мрії» поступово централізував владу. Карабаський статус-кво виглядав стабільним, але таким не був: переговори не дали нічого, що азербайджанське керівництво, як воно відчувало, не могло б тепер змінити силою.
Заморожені конфлікти не залишаються замороженими, коли рівновага під ними зміщується. Справжньою подією десятиліття була тиха — розширення розриву в спроможностях між Азербайджаном і Вірменією, — що зробило 2020 рік не так несподіванкою, як запланованим коригуванням.
27 вересня 2020 року Азербайджан розпочав повномасштабний наступ. Шість тижнів війни — вирішених турецькими дронами, ізраїльськими баражуючими боєприпасами та масованою артилерією проти окопаних, але недостатньо оснащених вірменських сил — завершилися падінням Шуші та тристоронньою заявою 10 листопада за посередництва Росії: Азербайджан зберіг здобутки на полі бою й повернув сім прилеглих районів; російський миротворчий контингент розгорнувся вздовж Лачинського коридору та залишкової зони з вірменським населенням. З обох боків загинули тисячі людей. Врегулювання зробило Росію гарантом того, що залишилося, — роль, яку вона утримуватиме менше чотирьох років, — і вперше з 1921 року зробило Туреччину формальною стороною безпекового порядку регіону.
2020 рік поклав край порядку після 1994 року й віщував війну дронів і високоточної зброї, яку Україна зробить повсюдною. Його врегулювання містило власне продовження: миротворчий мандат без інструментів примусу та коридорний пункт, який кожна сторона прочитала як іншу обіцянку.
Вторгнення Росії в Україну поглинуло увагу й довіру до гаранта, і Баку скористався цим вікном. З грудня 2022 року Лачинський коридор — єдина дорога залишкового анклаву до Вірменії — було заблоковано спершу проурядовими активістами, потім формальним пунктом пропуску, що місяцями погіршувало забезпечення продовольством, пальним і ліками. 19–20 вересня 2023 року одноденний азербайджанський наступ зламав сили анклаву; упродовж двох тижнів понад 100,000 карабаських вірмен — фактично все населення — втекли до Вірменії, а інституції республіки де-факто було розпущено до 1 січня 2024 року. Російські миротворці залишилися осторонь, а потім повністю вийшли до червня 2024 року, раніше за строк мандата. Вірменія заморозила участь в ОДКБ і помітно повернула на захід; ЄС розмістив на її кордоні цивільну місію.
Карабаське питання, яке століття організовувало вірменську та азербайджанську політику, закрили силою та демографією менш ніж за рік — найочевидніша в регіоні демонстрація того, що російські гарантії важать рівно стільки, скільки в Росії є ресурсу. Що не закрито: претензії переміщеного населення, спадщина під новим контролем і прецедент.
Після того як питання на полі бою вирішилися на користь Баку, регіон перейшов до паперів. Вірменія та Азербайджан оголосили про погоджений проєкт тексту мирного договору в березні 2025 року; на саміті у Вашингтоні 8 серпня 2025 року два міністри закордонних справ парафували угоду, а два лідери підписали спільну декларацію, яка схвалила пов’язаний зі США транзитний механізм через Сюнікську область Вірменії під назвою «Маршрут Трампа для міжнародного миру та процвітання» (Trump Route for International Peace and Prosperity, TRIPP). Баку й надалі вживає власний давніший термін «Зангезурський коридор» для сполучення, яке він давно подає як екстериторіальне; це не одна й та сама пропозиція, і цей модуль не розглядає їх як одну. Далі TRIPP накопичував інструменти — вірмено-американську рамку реалізації в січні 2026 року, яка розширила його обсяг від автомобільних доріг і залізниці до мультимодальної програми, рамкову угоду, парафовану в травні й підписану в червні 2026 року, інженерні вишукування у Вірменії в 2026 році, — так і не дійшовши до будівництва. Іран повторив свою опозицію до будь-якого екстериторіального коридору, хоча його міністр закордонних справ згодом заявив, що декларація враховує основні занепокоєння Тегерана; Росія, виключена з формату, заперечувала проти ролі Заходу і до 2026 року втратила останній зі своїх прикордонних постів у Вірменії, зберігши базу в Гюмрі. Грузія рухалася в протилежному напрямку: її вступ до ЄС оцінювався як фактично зупинений у 2024 році і як такий, що перебуває в глухому куті, наприкінці 2025 року, а в травні 2026 року Росія та де-факто влада Південної Осетії підписали договір, що передбачає єдиний економічний простір і громадян Росії на посадах в утворенні. Вихідний стан модуля розглядає мирний процес як реальний, але незавершений — текст погоджено й парафовано, договір не підписано, коридори не збудовано, — а два грузинські напрями — як такі, що рухаються в протилежних напрямках один від одного. Осінь 2026 року додала вірменські правові бар’єри для рамкової угоди TRIPP — схвалення Конституційним судом 15 вересня, схвалення комітетом 21 жовтня і ратифікацію Національними зборами 28 жовтня, 63 голосами проти 32, — а також перший спільно оприлюднений перелік того, що дала нормалізація, у Бішкеку 31 серпня; вона не додала ні підпису, ні траси, ні будівництва. У Південній Осетії за травневим договором послідували кадрові рішення, а не інструменти: дострокові вибори 18 вересня привели колишнього російського посадовця на посаду президента де-факто, а російський посадовець судової системи 22 жовтня став прем’єр-міністром де-факто.
Центр ваги системи змістився з ліній перемир’я на умови транзиту та правові інструменти: те, хто експлуатує дорогу через Сюнік, важить тепер так само, як у 2020 році важило те, хто утримує Шушу. Період показує, що дві половини регіону роз’єдналися: Вірменія та Азербайджан ведуть переговори про незавершене врегулювання, тоді як територіальну справу Грузії врегульовують без переговорів — паперами, підписаними в Москві.
